Професіоналів немає, але ви тримайтеся: Майбутнє української медицини без вищої медичної школи
Опубликованно 22.07.2020 05:40
Медики-викладачі — перш за все медики чи все ж викладачі? Для самих педагогів, доцентів і професорів медичних вузів цього питання взагалі не існує — насамперед вони лікарі. Держава ж думає інакше. В чому полягає проблема і як це стосується якості української медицини, розбирався 112.ua.
Медики-викладачі — перш за все медики чи все ж викладачі? Для самих педагогів, доцентів і професорів медичних вузів цього питання взагалі не існує — насамперед вони лікарі. Держава ж думає інакше. В чому полягає проблема і як це стосується якості української медицини, розбирався 112.ua.
Процес реформування медичної системи через свою недалекоглядність і недостатньою залучення експертів ще з самого початку став викликати питання. Внаслідок багатьох не заздалегідь продуманих дій деякі заклади взагалі опинилися за її бортом. Більше того, саме нюанси медреформи, на які наклалася ще й пандемія, заблокували фактично всю українську медицину на період карантину.
На цей раз в зоні ризику виявилася вища медична школа, адже у зв\'язку зі змінами: комунальні неприбуткові установи не можуть укласти договори з кафедрами, що виключає можливість висококваліфікованих професорів, доцентів, асистентів надавати лікарську допомогу, а Національна служба здоров\'я їх не бачить як лікарів; медикам-викладачам ніде працювати з хворими, забезпечувати свої діагностичні навички (втрачається потужний лікувальний потенціал); знижується якість підготовки майбутніх лікарів і одночасно звужується можливість доступу пацієнтів до фахівців з величезним досвідом.
Розглянемо все по порядку. Педагог або лікар?
Справа в тому, що сьогодні педагоги медичних вузів з вищої лікарської категорії формально не мають права надавати медичну допомогу. Тобто, з одного боку, клініка не може скористатися допомогою професора і надати консультацію пацієнта (адже він не є співробітником установи), а з іншого — професора залишили без доступу до практики.
"Це сталося з-за непродуманих реформаторських змін. У радянській системі взагалі все було так, що викладач вищого медустанови — насамперед лікар. Ми не педагоги, ми починаємо викладати після того, як закінчили медінститут, придбали практичний досвід, закінчили аспірантуру, отримали наукове звання і ступінь, і тільки тоді ми починаємо вчити студентів чи лікарів на післядипломному рівні", — каже кандидат медичних наук, доцент кафедри фтизіатрії та пульмонології НМАПО імені п. Л. Шупика Наталія Грицова.
Для того щоб почати і продовжувати викладати, науково-педагогічні кадри (так реформа пропонує визначати педагогів з вищої лікарської категорії) повинні проходити курси підвищення кваліфікації з педагогіки кожні 5 років. При тому що так само кожні 5 років ці ж науково-педагогічні кадри повинні атестуватися, як і практикуючі лікарі. Без цієї атестації медика-викладача не допустять до роботи.
"Все життя і сьогодні нам виплачували зарплату за нашу лікувальну роботу: якщо в табелі є позначка, що ми отримали зарплату крім педагогічної та наукової ще й за лікувальну роботу, значить, ми лікарі і повинні виконувати свої обов\'язки", — додає Наталія Грицова.
Тому, за словами жінки, абсолютно неправильно називати викладача медустанови науково-педагогічним працівником. Цікаво, що це непорозуміння існує на державному рівні: спочатку визнається важливість отримання педагогом вищої лікарської категорії і її підтвердження, а потім, коли мова йде про консультативній роботі або інших нюансах, медики-викладачі перестають бути медиками. Як було і як стало
До реформування медики-викладачі практикували на своїх клінічних базах, розписаних під кожну кафедру і розміщувалися при лікарнях (за розташування не бралися кошти). Викладач навчав своїх студентів, одночасно практикуючи в цьому лікувальному закладі: проводив консультації важких хворих, професорські і доцентские обходи, операційні втручання.
Після введення змін закладу стали комунальними неприбутковими підприємствами, які повинні заробляти гроші, а значить, надавати територію або можливість викладання їм стало економічно не вигідно.
Також, відповідно до реформи, основним гаслом якої є "Гроші йдуть за пацієнтом", була створена система електронної реєстрації пацієнтів, де українці обирали своїх лікарів. Медики-викладачі в цій системі не зареєстровані, адже відносяться до вищого навчального закладу, а не до клінічного.
"Пацієнт звертається до сімейного лікаря, а він за необхідності направляє його на вторинне або третинне ланка. Потрапити до нас пацієнт не може. Вдається тільки за власним контактів. Однак такі відносини юридично не захищені, знаходяться за межами юридичного поля", — пояснює кандидат медичних наук Наталія Грицова.
Цікаво і те, що раніше, коли в лікарні траплялася ситуація, з якої практикуючий лікар не міг впоратися ні клінічно, ні діагностично, саме професор або доцент консультував і допомагав. Сьогодні ж медики-викладачі позбавлені цієї можливості. А як взагалі це повинно працювати?
Етап до медреформи також має свої нюанси і є далеко не ідеальною системою, а, швидше, проміжним етапом від радянського минулого до європейського майбутнього. Адже на відміну від українських університети в Європі мають свої власні клініки, де розпорядником є професор, доцент, а не головний лікар іншої установи, при якому знаходиться кафедра.
Приміром, у Німеччині, за словами керівника секції трансплантації університетської клініки міста Любека Григорія Лапшина, у кожного медфакультету є своя університетська клініка, але при цьому не відбувається поділу на кафедри або відділення, де працюють практикуючі лікарі: "Тут є університетські клініки (аналог обласної лікарні в Україні) та інші клініки, де навчаються студенти. Всі лікарі, які працюють у цих клініках, повинні займатися студентами, навчальною роботою, клінічної роботою (пацієнтами) і науковою роботою (приймати участь у конференціях)".
Для попередження стереотипізації поняття слід підкреслити, що університетської клініка називається не тому, що там лікують студенти, а тому, що вони там отримують практичні знання.
"В таких клініках не студент консультує або робить операцію, цим займається професор, доцент, а студент тільки стоїть поруч і навчається. Тобто це, навпаки, краще, ніж будь-яка приватна клініка, тому що саме тут професіонали вищої категорії консультують і роблять всі втручання", — пояснює Наталя Грицова.
Але процес створення подібних клінік в Україні вимагає великої кількості зусиль і часу, тому, поки держава до цього не прийшло, медики-викладачі підкреслюють важливість повернення права надавати медичну допомогу.
До речі, 17 червня у Верховній Раді був зареєстрований законопроект, який обіцяє тимчасово залагодити це питання (закон "Про внесення змін у деякі законодавчі акти України щодо окремих питань організації освітнього процесу в сфері охорони здоров\'я"). Законопроектом пропонується надати право педагогічним працівникам надавати медичну допомогу, не перебуваючи у трудових відносинах з закладом охорони здоров\'я. Ця норма є тимчасовою (2 року, поки ситуація не буде комплексно законодавчо врегульована). Одночасно пропонується закріплення права на надання медичної допомоги лікарем-інтерном.
Чекає успіх цей законопроект, поки не відомо. Однак якщо питання не буде врегульовано, то у кінцевому підсумку пацієнтів лікуватимуть такі ж звичайні пацієнти, які нічого не розуміють в медицині, а всі висококваліфіковані кадри перейдуть на платну медицину або взагалі поїдуть працювати за кордон.
Ірина Шостак
Категория: Новости
Професіоналів немає, але ви тримайтеся: Майбутнє української медицини без вищої медичної школи
